Я (не) знаю, як про це писати

«Я (не) знаю, як про це писати: збірка оповідань та есеїв» — це короткі історії проживання й рефлексії досвіду російсько-української війни. Такі різні тексти авторок говорять, втім, про спільні травми й почуття, що єднають всіх.

Глибока есеїстика про те, що болить усім

Курс терапевтичного творчого письма «My story» письменниці Ірени Карпи зібрав усіх талановитих авторок цієї збірки разом: під час нього авторка запропонувала студенткам попрацювати над своїм досвідом російсько-української війни. Вони створювали есеї і оповідання, засновані на реальних подіях свого життя. Невдовзі Ірена Карпа вирішила, що ці історії мають побачити світ.

Ці тексти художньо описують і переосмислюють свої та чужі досвіди російсько-української війни. Авторки говорять про період початку повномасштабного вторгнення, певний час опісля. Певні історії говорять і про етап війни, що тривав з 2014 по 2022 рік. Студентки знаходять потрібні слова, щоб хоч трохи звільнитись від безмежного болю, гніву, відчаю і страху, поділитись любов’ю, надією і силою. Отримуємо терапевтичний ефект письма для обох сторін: письменниці краще розуміють себе, а читачі завдяки їм розбираються у своєму досвіді.

«"Де тепер мій дім? — запитувала себе Ася, сидячи в машині. — Чи є він десь узагалі?" Сльози котилися щоками, і вона вперше зрозуміла, що досі навіть не замислювалась над цим. Дім та й дім. Спочатку батьківський, потім гуртожиток, низка зйомних квартир, врешті власне житло. Коли інші подружки, як сорокарічні бабусі (привіт, теперішня Асю), пхались на ніч додому з кожної вечірки, бо "я ж тут не висплюсь, мені потрібен тільки мій матрацик, маска для сну і кіт під боком", — Ася завжди жартувала, що їй, мовляв, із таким списком змінених квартир однаково, де засинати».

Сучасна українська література з новим підходом до письма

«Я (не) знаю, як про це писати» — сміливий проєкт авторок-початківиць. Втім, не варто думати, що недосвідченість письменниць зробить ці історії не надто глибокими, чуттєвими й цікавими. Придбати книгу варто тим, хто намагається в шумі новин дослухатись до себе й зрозуміти, як ви змінились з війною.

«Кожен читач чи читачка знайде щось своє — те, що відгукнеться і обернеться власним теплом або щемом. Тут є і смуток та сльози, прийняття рішень і пошуки способу відбудувати свій внутрішній світ заново; тут є і сміх та іронія, колючий сарказм проти ворогів; тут є і любов — багато любові: до людей, до тварин, до України, до тих країн, які прихистили та допомогли, до дитячих спогадів і дому, до своїх коханих і рідних, до речей і важливих моментів, які береш із собою, куди б не йшла, зрештою — і до себе, бо як інакше зібрати себе докупи після удару, якщо не будеш любити»,

— редакторка збірки Жанна Капшук.