Словник війни

Коли починається війна, слова стають зайвими — потрібні дії. А потім виявляється, що й самі слова змінилися, розкришилися, набули нових сенсів і звучання. #словниквійни починався із фрагментів історій, почутих і пережитих, а став способом зафіксувати досвід важких втрат і безповоротності, болю й віри в перемогу.

Остап Сливинський, дбайливо збираючи документальні свідчення, надав їм нової форми. Серед людей, чиїми голосами промовляє «Словник війни», — ті, що змушені були покинути домівки й пуститися в невідоме; волонтери й медики; військові; громадські активісти й митці — дуже різні, але об’єднані спільним переживанням і єдиним поривом люди, чиє життя змінила війна.

А потім нам ще доведеться відбудувати мову.

Щоб свічка перестала бути окопною,

щоб пташка знову вбралася в пір’я,

щоб квіти перестали плюватись вогнем.

Щоб підвал знову став житлом солодкого варення

й картоплі вусатої.

Щоб тепло стало теплим, не відлунюючи «тепликом»,

як дідам нашим віддавало «теплушкою».

Мову відбудувати найважче, бо навіть коли вставимо

усі вікна, вони залишаться віконними отворами,

і стіна, пофарбована свіжо, не матиме значення,

якщо за нею не буде другої,

і навіть коли постелимо килими, не перестанемо думати

про міцність перекриттів під ними:

так війна оголила наші доми до скелету,

здерла з нас шкіру, щоб легше було перевірити,

чи ще б’ється під нею серце.

Серце б’ється, і ми заспокоюємося.

Таким стало значення слова «спокій».

Але чи вдасться нам полікувати слово «мир»,

щоб із нього не висипалися озброєні до зубів окупанти?

Чи вдасться нам відбудувати слово «братерство»,

щоб від нього не здушувало у горлі?

І навіть якщо слова ці лишаться в полі, непридатні й тупі,

як обгорілі ворожі танки, чи варто буде сумувати за

ними? Хіба мало нам буде смутку? — Остап Сливинський